Переклад статті Славоя Жижека з The Philosophical Salon
Всюди кастрація, кастрація скрізь
Минулого тижня (текст англійською вийшов 11 квітня 2022 — прим. пер.) Президент України Володимир Зеленський звернувся до російських солдатів, обіцяючи їм захист і відповідне лікування, якщо їх візьмуть у полон, або вони здадуться ЗСУ. Ця новина в інтерпретації Russia Today повністю суперечила цій заяві, але саме її швидко підхопили ключові західні медіа.
«Геннадій Друзенко, 49-річний засновник мобільного військового шпиталю на Сході Україні, заявив, що віддав наказ медичному персоналові “каструвати всіх спійманих російських солдатів, бо вони не люди, а таргани”», — повідомила агенція RT. «Повірте, путінська військова техніка горить дуже добре. Тіла путиноїдів тхнуть, але вже не становлять загрози», — сказав він, за версією RT. Друзенко, адвокат, що став фронтовим медиком-волонтером, отримав кілька погроз своєму життю і був змушений вибачитися за свої слова у короткому пості на Facebook. Він написав, що шпиталь «нікого не каструє і не збирається. Це були емоції. Перепрошую. Ми рятуємо життя. Крапка».
Перша реакція на все це могла б бути «ось так Україна захищає Європу?» Навіть вибачення якесь сумнівне. Друзенко просить пробачення, отримавши смертельні погрози, наче робить це, просто рятуючи своє життя, а не тому що щиро змінив думку та усвідомив весь жах своєї обмовки. Безумовно, такі висловлювання заслуговують на засудження, а будь-які порівняльні «порозуміння» (на кшталт, «це ж зовсім незначний інцидент, який годі й порівнювати з масовими вбивствами, які коїть російська армія») — недоречні. Варто уважніше придивитися, що відбувається на українському боці, і тоді буде зрозуміліше, чим Україна стане, коли — як усі ми сподіваємося — вона переможе.
Наприклад, у 2019 Державний комітет телебачення і радіомовлення України заборонив переклад книжки шведського історика Андерса Рідела «Книжкові злодії» (книжку врешті видали у 2020 році — прим. пер.). У дуже путінській манері постанова стверджувала, що поява книжки «розпалюватиме етнічну, расову та релігійну ворожнечу». Як? Заборонили її через критичний аналіз діянь Симона Петлюри, націоналіста, чиї загони вбили незліченну кількість євреїв у погромах. До того ж є й інші тривожні події, наприклад, обмеження, накладені на українських лівих так, наче вони автоматично про-путінські.
Така критика у жодному разі не має зменшити або обмежити нашу відданість українській свободі. Дуже легко буде віднайти такі самі огидні твердження та дії на російському боці. Достатньо згадати Алєксандра Дугіна, який запевняв, що Путін мав напасти набагато раніше, принаймні після подій на Майдані, а факт, що він з цього не скористався — «ознака глибокої, глибокої відрази нашого президента до насильства… він ненавидить війну… Путін — ліберальний демократ, він у цьому сенсі дуже прозахідний, і дуже прискіпливо ставиться до глобальних правил… це означає, що він не мав іншого рішення у своєму дуже ліберально-демократичному, майже глобалістському поглядові на світ». Кому потрібні неонацисти, якщо є такі «ліберальні демократи»?
Але причина, чому я згадав випадок з українським медиком, полягає в тому, що мій друг вказав мені на інтерв’ю пропутінського сербського режисера Еміра Кустуріци на сайті Sputnik, де він — хочете вірте, хочете ні — зазначив, що це Я надихнув Друзенка на таке висловлювання. Ось точні слова: «Як ми бачили, словенський філософ надихнув українського лікаря і сказав, що усі бранці мають бути кастровані... що полонених росіян слід каструвати». Прояснімо це звинувачення. У моїй першій реакції на російське вторгнення я, власне, згадав кастрацію та зґвалтування, але джерелом згадки був сам Путін. Ось як Путін відповів західному журналістові на питання ще у 2002: «Если вы хотите совсем уж стать исламским радикалом и готовы пойти на то, чтобы сделать себе обрезание, то я приглашаю Вас в Москву. У нас многоконфессиональная страна, у нас есть специалисты и по этому вопросу. И я порекомендую им сделать эту операцию таким образом, чтобы у Вас больше уже ничего не выросло». Це була дуже вульгарна вказівка на кастрацію. А зґвалтування? І знову джерело — сам Путін, а от повна цитата з мого тексту:
«На пресконференції 7 лютого 2022 Путін зазначив, що українському урядові не подобаються мінські домовленості та додав: «Нравится, не нравится, терпи моя красавица». Це висловлювання ґрунтується на дуже відомій конотації. Виявляється, Путін цитував «Сплячу красуню в труні» (насправді, «Чтобы гость не уходил» — прим. перекл.) — пісню совєтського панк-рок-гурту «Красная плєсєнь». «Спит красавица в гробу, я подкрался и ебу. Нравится, не нравится, спи, моя красавица». І хоча кремлівські піарники твердили, що Путін посилався на давню народну приказку, посилання на Україну, як об’єкт зґвалтування та некрофілії — зрозуміле.
А завершив я свій коментар словами: «А отже ми рекомендували б міжнародній спільності (і якоюсь мірою США) здійснити кастраційну операцію стосовно Росії, ігноруючи та маргіналізуючи її якнайсильніше, ставлячись до неї як до соромної непристойності, наче до чолов’яги, який чинить дефекацію просто посеред вулиці, та докласти зусиль, аби потім нічого не могло залишитися від її глобального авторитета».
Комусь може здатися, що мої метафори занадто провокативні, однак з наведеного фрагмента стають зрозумілі три речі. Я взяв тему кастрації та зґвалтування у Путіна. Я пропоную не кастрацію, а «кастраційну операцію», сенс якої чітко пояснюю («ігноруючи та маргіналізуючи її якнайсильніше…»). І я включаю до списку США, звинувачуючи їх до певної міри у сприянні початку війни в Україні. Шлях від усього цього до пропозиції каструвати російських бранців може бути логічним тільки для дешевої путінської пропаганди.
Дивний випадок з Орбаном, якого не було в Києві
Єдиний у всьому цьому правдивий закид — це те, що я повністю підтримаю українську боротьбу. І ці прихильні погляди змушують мене бути більш уважним до того, як багато з лівих, на жаль, намагаються всидіти між двох стільців, при цьому гудять росіян за агресію та одночасно звинувачують у війні США. Наприклад, партія Демократичні Соціалісти Америки відреагувала на війну «закликаючи розпустити західний альянс НАТО та засуджуючи імперіалістський експансіонізм США за неспровокований напад Росії на Україну. ДСА, які можуть пишатися такими видатними членами, як представницею нью-йоркських республіканців Александрією Оказіо-Кортес і сенатором Вермонту Берні Сандерсом, випустили суботнього вечора повідомлення, яке засуджує російське вторгнення та закликає Владіміра Путіна негайно відкликати війська». ДСА якось ігнорують, що попри всю складність ситуації та розподілену відповідальність, українці дають повністю правомірну та героїчну відсіч російському нападові, відсіч, яку ми маємо без заперечень підтримати. Замість цього, ми чуємо голоси «соціалістів», які стверджують, що український робітничий клас має самоорганізуватися проти російських окупантів окремо від корумпованого уряду та армії олігархів… А вишенькою на торті буде лівацька теорія змови: «Це війна США в Україні. Без неї Вашингтон не впорався б зі знищенням російської економіки та скеровує таким чином світове незадоволення й спротив, аби знекровити Росію. Все це частина плану повалити російський уряд».
Майже симетрично ліберальні праві також сумніваються, чи можуть ліві повноцінно підтримувати українців. І хоча Путіна ніхто не тримає за лівака, однак його часто сприймають, як союзника певних лівих режимів. Нічого дивного в тому, що, як у лаканівській формулі, де я отримую від Іншого свої власні повідомлення в інвертованій правдивій формі, розвинутий Захід отримує власне повідомлення від Третього Світу: країни від Латинської Америки до Південної Африки не готові одностайно засудити Росію за військові злочини в Україні, пам’ятаючи набагато гірші злочини, скоєні Заходом по всьому світі. Ось чому їхня реакція на «захист Європи» відмова вступатися за сили, які робили з ними те саме, що зараз коїться в Україні.
У якомусь сенсі, вони праві. Європа теж всілася між двох стільців. 15 березня 2022 чотири європейські лідери вчинили довгу та небезпечну подорож залізницею з Польщі до Києва, аби виказати свою підтримку місту, яке потерпало від російського нападу: прем’єр-міністри Польщі, Словенії, Чеської Республіки та Угорщини зустрілися з Президентом Зеленським у вівторок ввечері, коли в Києві почалася комендантська година. Потім прем’єр Польщі Матеуш Моравецький зробив твіт про те, що Україна нагадує Європі, що таке хоробрість, і що саме зараз час млявій та роз’єднаній Європі «прокинутися та пробитися через стіну байдужості, аби дати Україні надію». Ті, хто слідкував за новинами, помітив мою фактичну помилку у цій короткій оповіді. Віктора Орбана, прем’єр-міністра Угорщини, серед них не було. Четверте місце посів Ярослав Качинський, голова польської панівної партії та фактичний керівник Польщі.
Ми всі пам’ятаємо славетний діалог з оповідання «Звіздочолий» (Артура Конан Дойла — прим. пер.) між детективом Скотланд Ярду Ґреґорі та Шерлоком Холмсом про «дивний випадок з собакою вночі»:
— Чи є ще якісь подробиці, до яких мені варто було б придивитися?
— До дивної поведінки собаки тієї ночі.
— Але ж собака цілу ніч мовчав!
— Оце й видається мені дивним, — зауважив Шерлок Холмс.
Дуже просто перефразувати ці рядки, замінюючи собаку на Орбана:
— Чи є ще якісь подробиці, до яких мені варто було б придивитися?
— До дивного випадку з Віктором Орбаном у потязі до Києва.
— Але ж Орбана не було у потязі!
— Оце й видається мені дивним.
Ця ситуація (Качинський зайняв місце Орбана) містить ключ до всього питання. Справа не в тому, щоби всидіти проміж двома стільцями, все набагато гірше. Одна людина замінила іншу на одному зі стільців.
І Орбан, і Качинський втілюють саму суть ключових членів того, що називають Вишеградською групою: посткомуністичних східноєвропейських країн, які є членами ЄС, втім протиставляють себе сутності сильної європейської унії та співпраці, а також культурним цінностям фемінізму, мультикультурності, антирасизму та релігійної нейтральності. Донедавна Польща та Угорщина перебували під сильним тиском Брюсселя, який вимагав припинити їхню політику проти абортів та ЛГБТ, а також рух в напрямку авторитаризму (державний контроль судової влади, культури та ЗМІ). ЄС навіть погрожували відкликати фінансову підтримку, якщо ці держави не відповідатимуть правилам союзу. «Ліберальні демократи» (на кшталт Орбана) роблять сильний акцент на національній ідентичності та християнських традиціях. Тепер і Польща, і Угорщина використовують тягар української війни (піклування про біженців і таке інше), аби пом’якшити критику ЄС стосовно порушень людських прав у власних країнах, та навіть просять більшу фінансову підтримку від ЄС. На більш загальному рівні, ми маємо завжди пам’ятати, що будь-які конфлікти, включаючи війни, ніколи не будуть питанням лише культури або геополітики. Це моменти внутрішніх напружень у глобальному обороті капіталу. Деякі ознаки вказують, що навіть славетний Майдан, від початку студентське та народне повстання, був (принаймні частково) наддетермінований боротьбою між двома групами українських олігархів та їхніми закордонними хазяями — проросійською клікою, та прозахідною. «Зіткнення цивілізацій» — це, звісно, правда, однак зовсім не вся правда.
У будь-якому разі, суть проблеми ховається десь іще. Як не крути, Європа справді відстоює якийсь тип соціальної демократії, і тому в нещодавньому інтерв’ю Віктор Орбан зайшов настільки далеко, що оголосив, що гегемонія лібералізму на Заході «потроху стає марксистською». «Рано чи пізно нам доведеться зіштовхнутися з фактом, що на відміну від християнсько-демократичного табору, ми тепер маємо справу не з групою, що сповідує ліберальну ідеологію, а з групою, яка по суті своїй є марксистською з ліберальними залишками. Ось, що зараз відбувається в Америці. На сьогодні бути на консервативному боці не приносить вигоди у стосунках з марксистським, ліберальним табором».
Отже, чому Орбан не взяв участь у подорожі до України? Через економічні зв’язки Угорщини (і не тільки її) з Росією, які змусили його проголосити нейтральність в українській війні. Таким чином, Польща й Угорщина вирішили грати подвійну гру. Два головних польських супротивники Росії поїхали в Київ, вдаючи спеціальних посланців ЄС — не дивно, що їхньої «місії» в Брюсселі постидалися, оскільки жоден офіційний орган ЄС їх на це не вповноважував. Справжня їхня місія у Києві була не виступати від імені Європи, а подати зрозумілий сигнал про розділ Європи. Це була місія ПРОТИ єдиної Європи. Їхній меседж Україні був таким: ми ваші єдині справжні союзники, лише ми насправді повністю підтримуємо вас у боротьбі проти російського вторгнення, а не «млява та роз’єднана» ліберальна Західна Європа.
Усі військові наміри, про які проголошували деякі члени місії в Києві (запровадження безполітної зони над Україною тощо) майже не стосувалися їхньої справжньої мети, а саме — втягнути Україну в їхню націоналістично-ліберальну Європу, аби посилити її проти (все ще панівної) соціально-демократичної Європи.Вони зосередилися на одному важливому питанні: де буде Україна, коли війна закінчиться (а певний прогрес у перемовинах вказував тоді на якісь примари миру на обрії). У цьому сенсі, навіть те, що Орбана не було в Києві, не завадило передати його ключове повідомлення. І саме тому словенський прем’єр Янез Янша, палкий прибічник військового протистояння Росії, захищав Орбана від української критики. Гості Києва добре знали, що їхні військові пропозиції не матимуть продовження: їхня битва сталася не проти путінської Росії, а проти соціально-демократичної (марксистської, за Орбаном) Європи.
У нещодавньому зверненні Президент Зеленський прямо критикував Угорщину за її нейтральність: «Ви (угорці) маєте вирішити, на чиєму ви боці». Він отримав від Орбана цинічну одповідь. У своїй промові, присвяченій перемозі у виборах він сказав: «У нас досі ніколи не було стільки опонентів: брюссельські бюрократи, міжнародні мейнстримові медіа, а тепер і Президент України». Свою згадку про Зеленського він супроводив смішком. Тепер Зеленський та Україна мають вирішити, на чиєму вони боці: частиною ЯКОЇ Європи вони хочуть бути.
Чи може солідарність бути антисемітською?
Якщо й варто захищати якусь Європу, то це Європу універсальної солідарності, а не Європу вибіркової солідарності із тими, хто «більш схожий на нас». 3 січня 2022 Емма Вотсон, найбільш відома за роль Герміони у «Гаррі Поттері», запостила в Інстаграмі картинку з пропалестинським мітингом і написом «Солідарність — це дієслово». Нижче вона вставила цитату (британсько-австралійської вченої феміністки — прим. пер.) Сари Ахмед (без жодних згадок євреїв чи палестинців): «Солідарність не передбачає, що наша боротьба однакова чи що наш біль такий самий, чи що ми сподіваємось на одне і те ж майбутнє. Солідарність передбачає відданість і роботу, так само як усвідомлення того, що навіть, якщо у нас немає однакових почуттів, однакових життів або однакових тіл, ми живемо на однакових підставах». Одразу ж її Інстаграм настілки запалахкотів звинуваченнями в антисемітизмі від ізраїльських політиків, що навіть великі медіа мали відзначити, що це вже занадто.
Цей випадок робить явною брехнею офіційну позицію, згідно з якою критика Ізраїлю — доречна, а антисемітизму — ні. Неважливо, якою безневинною та нейтральною звучала б критика Ізраїлю, його політики завжди знайдуть якийсь метафоричний або метонімічний зв’язок з антисемітизмом, аж навіть до твердження, що критика капіталізму — то такий антисемітизм сьогодення, адже євреї асоціюються з фінансовим добробутом. Отже, правда про різницю міх критикою ізраїльської політики та антисемітизмом полягає в тому, що різниці немає. Будь-яка критика, де факто, відгукується антисемітизмом. Припустима критика Ізраїля — пуста множина. У разі Емми Вотсон ця логіка набула екстремального вигляду: ми не маємо шукати за нею, адже проста згадка солідарності, яку використовують стосовно того, що ізраїльський уряд чинить з Палестинцями, стає антисемітською. Менше з тим, ті ж звинувачення могли б та мусили б висуватися проти реакції на її Інстаграм. Вони проголошують антисемітським простий заклик до солідарності, підштовхуючи до висновку, що, якщо вже солідарність сама по собі антисемітська, тоді вона позначає щось зовсім чуже єврейському народові…
Проблема полягає в асиметрії, якою користуються прибічники ізраїльської політики: вони можуть практикувати найбільш дику герменевтику підозри, вбачаючи сліди антисемітизму будь-де, втім симпатикам палестинців Західного Берега не дозволено підіймати питання фактичного апартеїду та пригнічення у «нейтральних» ізраїльських безпекових заходах. Так, усі мають жахатися іранського проєкту зі знищення держави Ізраїль, втім також всі мають жахатися і того, що Ізраїль коїть на Західному Березі з палестинським населенням.
Заголовком нещодавньої розмови про антисемітизм та BDS (Бойкот, диверсія і санкції, пропалистинська міжнародна кампанія — прим пер.) у Der Spiegel було «Wer Antisemit ist, bestimmt der Jude und nicht der potenzielle Antisemit» (Євреї, а не потенціальні антисеміти, визначають, хто є антисемітом). Добре, звучить логічно: жертва має вирішувати з огляду на свій статус жертви. Так же, як це працює для жінки, яка стверджує, що її зґвалтували, має працювати й для євреїв. Але тут є дві проблеми:
1) Чи не має так же працювати й для палестинців на Західному Березі, аби вони визначали, хто краде їхню землю та позбавляє їх елементарних людських прав?
2) Хто той «єврей», який визначає антисемітів? Як щодо чисельних євреїв, які підтримають BDS, або тих, хто, принаймні, сумнівається у політиці держави Ізраїль на Західному Березі? Чи не означає це, що попри свою емпіричну єврейськість, на якомусь більш «глибокому» рівні вони не євреї, а зрадники єврейської ідентичності?
П’ятий вершник
Одне з втілень справжньої глобальної солідарності — це те, що вона не може бути обмеженою єдиною західною секулярно-ліберальною мультикультурною формою. Що конкретно це означає?
У кінці березня 2022 у розпал української війни Алєксандр Дугін дав довжелезне інтерв’ю таблоїду «Московскій комсомолєц», російському щоденному виданню з шаленими тиражами. Коли його спитали, чи Путін читає його роботи, він сказав: «Я думаю, мы с ним читаем одни и те же письмена, написанные золотыми буквами на небе русской истории», а потім вдався до цитування цих самих золотих літер.
«Мы ведём эсхатологическую военную операцию, спецоперацию на вертикальном плане между Светом и Тьмой в ситуации конца времён. (…) Правда и Бог на нашей стороне. Мы боремся с абсолютным Злом, воплощенным в западной цивилизации, ее либерально-тоталитарной гегемонии, в украинском нацизме».
Мій контраргумент не тільки в тому, що я, вочевидь, не довіряю людям, які читають «письмена, виведені золотом у небі», тут є інші деталі, які заслуговують на нашу увагу в цитованих рядках, особливо стрибок від західного лібералізму до нацизму. Наприклад, термін «ліберально-тоталітарна гегемонія» — гідний нащадок нацистського терміну «жидобольшевізм»… Чому ворогом обрали саме «український нацизм»? Тому що Путін замінив в історії Совєтського Союзу жовтневу революцію перемогою у Другій світовій війні (та 25-ма мільйонами смертей, пожертвуваних цій перемозі), як новим фундаментальним міфом російської величі. Ось чому на військових парадах останніми роками з’являються портрети Сталіна: йому вклоняються, як верховному головнокомандувачу, а не комуністу. Однак, якщо наразі (і традиційно) ворогом Росії є західний лібералізм, то нацизм має виявитися справжнім джерелом лібералізму…
З цитованої частини інтерв’ю Дугіна стають зрозумілими дві важливі речі. По-перше, військово-релігійний зв’язок. Так звана «обмежена військова операція» описана прямо у теологічних термінах, як боротьба між правдою/богом і абсолютним злом — і не просто в конкретному історичному моменті, а в ситуації «кінця часів». Навіть найрадикальніші ісламські фундаменталісти так не розмовляють. По-друге, Дугін тут відхиляється від власного постмодерністського релятивізму, згідно з яким «кожна так звана істина — це питання віри. Отже, ми віримо у те, що робимо, у те, що кажемо. І це єдиний спосіб визначити істину. Отже, ми маємо свою спеціальну російську істину, яку вам слід прийняти». У цитованому інтерв’ю він раптово вже каже не про «російську істину» проти «європейської істини», а про світло і темряву, бога та абсолютне зло.
Втім, чи достатньо протиставити цій воєнізованій релігії щоденне мирне життя у секулярному лібералізмі, яке толерує різні образи життя? Сьогодні, коли де факто ми вже живемо у надзвичайному стані, мобілізація вкрай необхідна, тож чому нам не згадати про релігійні ж посилання до неофашизму? Хіба не є фактом, що чисельні кризи та апокаліптичні ознаки, з якими ми маємо справу щодня, все більше нагадують чотирьох вершників з Книги Одкровення: чуму, війну, голод і смерть.
- Чума: в кінці 2019 вибухнув COVID і назавжди змінив наше життя. Він досі тут, і ми можемо очікувати на нові хвилі вірусних пандемій.
- Війна: російський напад на Україну зчинив справжню гарячу війну в Європі — витверезливе нагадування, що ніхто не може спостерігати за війною з безпечної відстані. Якщо якесь перемир’я і встановлять, війна буде насильницьки вклинюватися, як обов’язкова умова нашого життя, а позиційний мир буде тимчасовим виключенням. Куди б ми не звернули, Третя Світова вже на обрії, і нам потрібно не просто сила, аби протистояти агресії, а радикальна зміна усієї глобальної системи.
- Голод: він також на обрії. Ось тільки декілька нещодавніх заголовків з великих медіа: «Війна в Україні спричиняє найбільшу глобальну харчову кризу з часів Другої Світової» або «Війна в Україні може призвести до голодних бунтів у бідних країнах».
- Смерть сама по собі (до повного біогенетичного контролю над нашим життям, принаймні) є частиною життя. Варто згадати глибоко правдиве польське графіті, яке описує життя, як хворобу, що передається статевим шляхом і завжди призводить до смерті. Втім тут ми кажемо про надлишкові смерті, спричинені іншими трьома вершниками.
А далі потрібно бути дуже точними: чотирьох вершників не слід сприймати, як якісь абстрактні образи зла. Тревор Хенкок (популяризатор науки — прим. пер.) зауважив, що вони «дуже близькі до того, що можна назвати чотирма вершниками екології, яка регулює розмір популяцій в природі». Посилаючись на Чарльза Елтона (зоолог та екоолог початку 20 ст. — прим.пер.), він твердить, що «чотири вершники» відіграють позитивну роль у запобіганні перенаселенню: «збільшення кількості регулюють хижаки, патогени, паразити та харчові ланцюжки». Проблема в тому, що з огляду на довгі терміни, ця регуляторна функція, схоже, не працює на нас, людей.
«Людська популяція збільшилася більш ніж втричі за останні 70 років, с 2,5 мільярда у 1950 до 7,8 мільярда сьогодні. Отже, що трапилося с чотирма ековершниками Елтона? Чому нас ніщо не контролює? Чи є п’ятий вершник, який призведе до того, що ми самознищимося, як лемінги?»
Донедавна людство якось стримувало чотирьох вершників медициною, наукою та технологіями. Втім, зараз нам загрожують «величезні та швидкі глобальні екологічні зміни, які ми й запустили. Отже, навіть якщо брати до уваги, що нас може знищити астероїд або виверження надвулкана, найбільша загроза людству, або «п’ятий вершник», якщо хочете, — це ми самі». Це означає, що ми (людство) зараз зіткнулися із ключовим вибором: ми і є «п’ятий вершник», який може нас або врятувати, або знищити. І навіть при тому, що глобальне усвідомлення цього зростає, за цим не слідують адекватні дії, а отже чотири вершники скачуть все швидше й швидше.
Вигадати героя нашого часу
Як ми взагалі можемо бути вільним у такій безвихідній ситуації? Закінчімо на більше мажорній ноті. Одну з відповідей дає мінісеріал Netflix 2022 року «Вигадана Анна», створений і продюсований Шондою Раймс. На серіал надихнуло життя Анни Сорокіної та стаття Джессіки Пресслер «Як Анна Делві ввела в оману нью-йоркських тусовників», яка вийшла в журналі «New York» у 2018, розказуючи дивовижнішу за будь-яке кіно історію двадцяти-з-чимось-річної Анни Сорокіної з Росії, шахрайки, яка, перетворившись на Анну Делві, багату німецьку спадкоємицю, будувала своє шахрайське життя екстравагантно товаришуючи з місцевою елітою. Майже одразу Сорокіна захопила уяву всього інтернету, та навіть після ув’язнення продовжувала приголомшувати мас-медіа.
Багато з тих, хто дивився серіал, відзначали певні труднощі, адже він не змальовував справжню особистість за чисельними масками. А якщо ЦЕ і є правда? А якщо й немає ніякого маніпулятивного суб’єкта, що смикає мотузки? Анна не просто будує фінансову піраміду, не поспішаючи сплачувати борги, покриваючи один борг іншим, переконуючи людей, що гроші, які вона їм винна, мають згодом надійти тощо. У якісь безумний спосіб, її суб’єктивне життя також функціонує як фінансова піраміда: вона не просто ошукує інших, вона наче позичає у самої себе, у свого уявного майбутнього. Саме це робить її місце жіночим на яскраву противагу Шимону Хаюту, шахраю, змальованому в «Аферисті з Тіндера» (потрібно зауважити, що «Аферист з Тіндера» — документальне кіно, а «Вигадана Анна» — художнє). Хают подорожував Європою, видаючи себе за сина російсько-ізраїльського діамантового магната Льва Леваєва. Він використовував Tinder, аби знайомитися з жінками під ім’ям Саймона Леваєва та виманювати у них позики, які потім він не повертав. Він зачаровував жінок щедрими подарунками та запрошував на вечері у приватному літакові, використовуючи гроші, які він до того позичив у інших жінок. Потім він просив своїх жертв про фінансову допомогу, начебто через проблеми з «безпекою», через які він не міг скористатися своїми кредитками та банківськими рахунками. Жінки часто видавали банківські позики та відкривали нові кредитки, аби допомогти. Його кар’єра скінчилася дуже показовим чином: в кінці лютого 2022 він започаткував NFT-колекцію та мерчендайзинг з картинками та цитатами з фільму про нього.
Очевидні паралелі між двома історіями не мають відвернути нас від важливої різниці. Хают — аферист, який холодно маніпулював іншими, — не має проєкту, з яким він себе асоціював би, він просто ошукував жінку та переходив до іншої, у той час, як Анна перебувала у постійній взаємодії з великим колом людей, залучених у план із започаткування Фонду Анни Делві. Що її відрізняє, так це безумовна вірність образові: її друзі часто благали її просто визнати, що вона бреше або махлює, втім, вона ніколи не здавалася, маска не мала впасти за будь-яку ціну. Ми знову і знову спостерігаємо, як вона знаходить спосіб зберегти обличчя, стикаючись із фактами, які свідчать про її брехню.
Анна — аморальна, втім абсолютно етична. Коли її адвокат захищав її у фінальній промові перед журі, стверджуючи, що вона жила у своїй мрії та ніколи «небезпечно близько» не підходила до справжнього успіху (отримати гроші на її великий проєкт), вона відчула себе зрадженою та відреагувала дуже агрессивно. Вона віддала б перевагу більш суворому покаранню, якщо це означало б, що в неї майже вийшло, а вона не є смішним маленьким мрійничком.
Оце безумовне бажання і робить її етичною, вона буквально підкорюється лаканівській формулі «ніколи не зраджуй своє бажання». Саме тому багато хто з тих, кого вона ошукала, та були в курсі, що вона не дбає про себе, починали дбати про неї. Як сказав Лакан: «героя можна зрадити, не завдавши йому шкоди». Анна залишається героєм до кінця. Ось чому звичайне психосоціальне пояснення не працює, навіть її батька здивувало те, чим вона стала.
Перефразовуючи добре відомий рядок з одного з ранніх романів про Ганібала Лектера, з нею нічого не трапляється, це вона трапилася зі світом. Так, її проєкт — звичайна фальшивка, однак вона все одно діє як велична фігура, бо звеличує цей звичайний проєкт до стану Речі, Причини, на яку вона готова поставити все своє життя. Ким би вона не була, вона не цинічна, а неймовірно наївна, і нам така наївність конче потрібна через дуже конкретну причину. Анна ВІЛЬНА, на відміну від Хаюта, який лише вымушено слідує своїй егоїстичній потребі маніпулювати іншими та мати з цього зиск. Свобода не просто приховується десь в потаємних глибинах мого Я, яке вислизає з уваги інших, в глибинах, з яких я можу маніпулювати іншими з безпечної відстані. Свобода приховується у дуже безумовній ідентифікації з роллю, яку я вирішую грати для інших.
Саме тому, повертаючись до України, Путін та Орбан — маніпулятивні фігури, як і Хают, в той час, як Зеленський, який, як відомо, був актором, — це людина, яка грає свою роль щиро, повністю з нею ідентифікуючись. У цьому (і тільки у цьому) сенсі він схожий на Анну, хоча і на найвищому етико-політичному рівні.